Шосткинщина схиляє голови у скорботі за трьома українськими воїнами, чиї життя забрала війна. Владиславу Бедунову було 33 роки, Євгенію Чернишу – 41, Денису Дольнику – лише 23. Вони мали різні долі, захоплення та мрії, але кожен із них обрав шлях захисту України. Тепер рідні, друзі та побратими зберігатимуть пам’ять про них – такими, якими вони були за життя.
Владислав Бедунов: відданий побратимам, сміливий у бою
Владислав Бедунов народився 22 березня 1993 року у Воронежі на Шосткинщині. Він був єдиною дитиною в родині. Навчався у Воронізькій загальноосвітній школі І–ІІ ступенів, згодом здобув освіту в Київському електромеханічному коледжі, а у 2016 році закінчив Український державний університет залізничного транспорту за напрямом «Автоматизація та комп’ютерно-інтегровані технології».
Трудовий шлях розпочав на станції Терещенська. Та близькі пам’ятатимуть Владислава не лише за його професійними досягненнями, а передусім за характером, енергією та вмінням бути поруч із людьми.
Дружина Крістіна згадує його як надзвичайно активного хлопця, який завжди опинявся в центрі подій. У студентські роки він брав участь у концертах і КВК, пробував себе в танцях, співі, грав на гітарі. Згодом особливе місце в його житті посів футбол, а в дорослому віці він захопився мисливством.
Владислав був сміливим, веселим, чесним і справедливим. Не залишав одногрупників у біді, навіть коли через це самому доводилося потерпати. І від інших вимагав тієї ж чесності, яку вважав важливою для себе.
13 квітня 2023 року він долучився до лав Національної поліції України. Пройшов шлях від сержанта-штурмовика до лейтенанта, став заступником командира батальйону № 2 «Полтава» полку Управління поліції особливого призначення № 3 Департаменту поліції особливого призначення «Об’єднана штурмова бригада Національної поліції України «Лють».
Побратими знали його за позивним «Бедун». Владислав брав участь в евакуації поранених і побратимів, виїжджав на розвідку та рекогносцирування, виконував складні бойові завдання, ризикуючи власним життям заради інших.
Його службу відзначили орденом «За захист Батьківщини» та відзнакою Президента України «За оборону України». 1 липня 2026 року Владислав отримав бойовий берет у бригаді «Лють» — почесну відзнаку, що символізує бойове братерство та проходження складних випробувань.
15 жовтня 2026 року життя Владислава обірвалося у Краматорську на Донеччині. Під час виконання бойового завдання з відсічі російської збройної агресії він загинув унаслідок влучання ворожого FPV-дрона.
Владиславу було 33 роки. Для дружини він назавжди залишиться коханим чоловіком, для побратимів — надійним товаришем, а для рідної Шосткинщини — Захисником, який до кінця залишався вірним своєму обов’язку.
Євгеній Черниш: воїн, який мріяв про щасливе сімейне життя
Євгеній Черниш народився 26 листопада 1984 року в селі Машеве на Чернігівщині. З дитинства був кмітливим і винахідливим, любив футбол, риболовлю та походи до лісу. Захоплювався географією й історією, знав напам’ять столиці світу.
Після школи вступив до Шосткинського хіміко-технологічного коледжу, де здобував економічну освіту.
Строкову військову службу проходив у Болграді на Одещині, в аеромобільно-десантному батальйоні. Добре знався на озброєнні та бойовій техніці, сумлінно виконував поставлені завдання й отримував відзнаки командування.
У травні 2003 року Євгеній пов’язав своє життя з професійною військовою службою. За роки служби здобув повагу колег, численні нагороди й подяки. Для нього особливо важливими були авторитет серед товаришів і можливість чесно виконувати свою справу.
У 2015 році він зустрів кохану жінку Каріну. Згодом вони одружилися, а ще через два роки в подружжя народився син Ілля. Євгеній безмежно любив хлопчика й дуже сумував, коли через службу не міг приділяти йому стільки часу, скільки хотів.
Після завершення контракту у 2021 році чоловік долучився до 153-го батальйону 117-ї окремої бригади територіальної оборони. Спочатку служив інструктором, а після початку повномасштабного вторгнення обійняв посаду штаб-сержанта. Його позивний — «Чорний» — перегукувався з прізвищем.
Разом із побратимами Євгеній захищав Україну на Сумському, Харківському, Лиманському, Бахмутському, Покровському та інших гарячих напрямках. Він болісно переживав загибель товаришів, сприймав кожну втрату як особисте горе. Попри проблеми зі здоров’ям, продовжував виконувати свій обов’язок.
«Хтось же повинен це робити. Я не з тих, хто буде ховатися вдома, я повинен воювати», — так він пояснював рідним своє рішення залишатися на службі.
Додому Євгеній приїздив рідко, тому кожна зустріч із дружиною та сином була особливо дорогою. У серпні 2026 року він планував відпустку. Мріяв разом із Каріною та Іллею поїхати в гори, вперше вдихнути гірське повітря й побути з найріднішими.
Але цим планам не судилося здійснитися.
23 липня 2026 року Євгеній отримав смертельні поранення під час артилерійського обстрілу в селі Діброва на Донеччині. Штаб-сержант, командир першого стрілецького взводу другого батальйону територіальної оборони військової частини А7045, тривалий час вважався безвісти зниклим. Тепер він повертається додому на щиті.
Останнє повідомлення, яке він написав дружині приблизно за пів години до загибелі, стало болісним свідченням його виснаження та туги за мирним життям. Євгеній мріяв дожити до старості поруч із коханою, няньчити онуків, радіти простим речам — родинним зустрічам, відпочинку, можливості купити морозиво влітку.
Йому був лише 41 рік.
У Євгенія залишилися дружина Каріна, восьмирічний син Ілля, батьки та сестра. Для них він назавжди буде не лише воїном, який пройшов найгарячіші напрямки війни, а й люблячим чоловіком, турботливим батьком і рідною людиною, на яку так чекали вдома.
Денис Дольник: 23 роки, нездійснені мрії та світла пам’ять
Денис Дольник народився 14 жовтня 2003 року в Шостці. Він був єдиним сином у родині, найдорожчою дитиною для батьків, які мріяли про його щасливе майбутнє.
Навчався у Шосткинській загальноосвітній школі № 5, у дитинстві захоплювався плаванням. Згодом вступив до професійно-технічного училища № 19, де опанував спеціальність газоелектрозварника.
Денис був на початку дорослого життя. Будував плани, ставив перед собою цілі, хотів розвиватися й знайти власний шлях. Рідні та друзі згадуватимуть його як щиру, добру, чуйну й турботливу людину, яка вміла підтримати та допомогти.
Він любив спілкуватися, цінував дружбу й мав особливе почуття гумору. Однією влучною фразою міг розсмішити всіх навколо. Поруч із Денисом було легко й тепло, а навіть спілкування через відеозв’язок допомагало йому залишатися близьким для дорогих людей.
Коли Денис вирішив стати на захист України, він пішов добровольцем. Служив поліцейським, мав спеціальне звання капрала поліції.
Під час курсу молодого бійця за ним закріпився позивний «Пиріжок». Історія була характерною для Дениса: він забирав пиріжки, від яких відмовлялися інші, а потім ділився ними з товаришами. Навіть у непростих умовах хлопець думав не лише про себе.
У навчальному центрі об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють» його позивним став «Лям».
Рідним Денис пояснював своє рішення просто й щиро: «Я хочу спробувати себе в цій справі, хочу, щоб ви мною пишалися».
Він прагнув довести, що здатний на більше, хотів випробувати власні сили й зробити щось важливе для країни. У цих словах — бажання молодої людини знайти себе, заслужити повагу близьких і бути корисною тоді, коли Батьківщина потребує захисту.
25 жовтня 2026 року в Житомирі життя Дениса трагічно обірвалося. Йому було лише 23 роки.
Важко усвідомити, скільки всього він ще мав пережити, скільки планів здійснити, скільки радості подарувати рідним. Попереду могло бути ціле життя — з професійними досягненнями, дружбою, коханням, новими мріями та звичайними щасливими днями.
Та війна обірвала цей шлях надто рано.
У Дениса залишилися батьки, для яких він був єдиним сином, рідні та друзі, які зберігатимуть пам’ять про його доброту, щедрість, жарти й готовність завжди прийти на допомогу.
Його життя було коротким, але воно залишило слід у серцях людей, які його любили.
Три різні долі. Три історії, сповнені любові до рідних, відповідальності та мужності. Владислав, Євгеній і Денис мали власні мрії, плани й людей, до яких хотіли повертатися. Кожен із них залишив після себе пам’ять, яку не зможе стерти час.
Шосткинщина схиляє голови перед полеглими Захисниками та розділяє біль їхніх родин.
Вічна пам’ять і шана Владиславу Бедунову, Євгенію Чернишу та Денису Дольнику.
Низький уклін воїнам і щирі співчуття всім, хто втратив найдорожчих.
Коментувати
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.