«Синочку, бережи себе…» — «Як вийде…»: шосткинці провели в останню путь свого Захисника – Олександра Балицького

Йому було 51. Усе життя Олександра Балицького було пов’язане з рідною Шосткою – тут він народився, виріс, навчався, працював, будував плани й мріяв про прості, звичайні речі. Та війна перекреслила ці плани…

Олександр Петрович Балицький народився 17 вересня 1974 року у Шостці. Зростав разом із братом у родині, де формувалися його головні життєві цінності — працьовитість, відповідальність, доброта й уміння залишатися людиною за будь-яких обставин.

Навчався у загальноосвітній школі №7, після чого продовжив освіту в місцевому технікумі, нині — хіміко-технологічному коледжі імені Івана Кожедуба Шосткинського інституту СумДУ. Здобув спеціальність «механік».

Олександр був активним і допитливим, любив пробувати себе в різних заняттях, відвідував гуртки. А особливе місце в його житті посідала риболовля. Вона була для нього не просто захопленням – це був час тиші, спокою і відпочинку, можливість побути наодинці з природою.

Свій трудовий шлях чоловік пов’язав із підприємствами рідного міста. Де б не працював, його знали як відповідального, старанного та сумлінного працівника.

Для рідних Олександр був насамперед сином, братом і батьком. Людиною, на яку завжди можна було покластися. Спокійним, врівноваженим, добрим і надійним.

Він легко знаходив спільну мову з людьми, цінував дружбу та просте людське спілкування. Не прагнув бути в центрі уваги, але залишав після себе те, що набагато важливіше – добре ставлення людей і щирі спогади.

У вересні 2025 року Олександр став на захист України. Отримав звання солдата та проходив службу на посаді інспектора прикордонної служби. Побратими знали його за позивним «Балу».

Виконував бойові завдання на Донецькому напрямку, захищаючи Україну, рідну землю та найдорожчих для нього людей.

Рідні чекали його додому. Мама найбільше хотіла одного – почути від сина найпростіші слова: що він повертається.

Під час однієї з телефонних розмов вона сказала:

— Синочку, бережи себе.

А Олександр відповів:

— Як вийде…

Тепер ці кілька слів звучать особливо боляче.

Він розумів, що на війні немає гарантій. Та попри небезпеку продовжував виконувати свій військовий обов’язок.

4 вересня 2026 року поблизу населеного пункту Вовчий Яр Донецької області, виконуючи бойове завдання, солдат Олександр Балицький загинув унаслідок вибухової травми.

Йому залишалося так багато того, заради чого хотілося жити.

Олександр мріяв повернутися додому, облаштувати своє житло, створити затишний куточок. Мріяв зустріти кохання. Працювати, рибалити, проводити час із рідними й просто прокидатися у звичайному мирному дні.

Не про щось надзвичайне. Лише про життя. Та можливості здійснити ці мрії йому не дали.

Ще один син Шосткинщини віддав найдорожче, власне життя, за Україну. За землю, яку називав рідною. За людей, яких любив.

Олександр Балицький не повернеться додому так, як чекала його мама. Але він назавжди залишиться у пам’яті тих, хто знав його за життя: рідних, друзів, знайомих, побратимів.

Залишиться людиною, яку згадуватимуть не лише як Захисника, що загинув на війні, а як доброго сина, брата, батька, надійного товариша і просто хорошу людину.

Вічна пам’ять і вічна слава Захиснику України Олександру Петровичу Балицькому. Низький уклін за його мужність.
Щирі співчуття рідним і близьким.