Після нього залишилися нездійснені мрії: Шостка попрощалася зі своїм Захисником Олександром Ситим

Олександр Ситий народився і виріс у Шостці, любив рідних, цінував прості життєві радощі та завжди був готовий допомогти тим, хто поруч. 9 листопада 2026 року його життя обірвалося після тяжкого поранення, отриманого під час виконання військового обов’язку.

Олександр Петрович Ситий народився 23 квітня 1984 року в Шостці у багатодітній родині. Навчався у загальноосвітній школі № 12, після чого вступив до професійно-технічного училища № 19, де здобув фах кухаря.

Строкову військову службу проходив у Чугуєві. У мирному житті працював охоронцем у Києві, а також на одному з підприємств рідної Шостки.

Рідні згадують Олександра як працьовиту, добру, щиру й товариську людину. Він легко знаходив спільну мову з людьми, був відкритим до спілкування та ніколи не відмовляв у допомозі тим, хто її потребував. Любив рибалити, радів простим речам, дорожив часом, проведеним із родиною та близькими.

Родина була для нього особливою цінністю. Олександр хотів бути потрібним своїм рідним, підтримувати їх і допомагати здійснювати задумане. Серед його мрій була й одна дуже конкретна – допомогти племінникові з навчанням, аби той зміг отримати водійське посвідчення.

30 серпня 2025 року Олександра призвали на військову службу. Він став на захист України.

Особливо болючим для родини назавжди залишиться ранок 6 листопада 2026 року. Перед тим як Олександр вирушив на роботу, мама попросила його покласти поруч мобільний телефон, щоб він почув сигнал повітряної тривоги.

Звичайне материнське прохання, у якому було стільки турботи й хвилювання за сина. Вона хотіла вберегти його від небезпеки, навіть не підозрюючи, що цей день стане для родини початком непоправної втрати.

Того дня під час виконання обов’язків військової служби Олександр отримав тяжке поранення внаслідок удару баражуючими боєприпасами. 7 листопада Захисника доправили до військового шпиталю в Києві. Медики боролися за його життя, рідні молилися і сподівалися на диво. Але 9 листопада серце Олександра Петровича зупинилося…

У родини залишилися нездійснені плани, мрії, які вже ніколи не стануть реальністю, і безліч слів, які не встигли сказати. Та найцінніше, що тепер оберігатимуть найближчі, — пам’ять про сина, брата, дядька, рідну людину.

Пам’ять про Олександра, його доброту, щирість, працьовитість і готовність підтримати інших житиме в серцях тих, хто знав і любив його.

Щирі співчуття родині та близьким Олександра Ситого.

Світла пам’ять і вічна шана Захисникові України.