«Наказ є наказ»: історія ліквідатора з Шостки Володимира Півторака

Життя Володимира Івановича Півторака, як і долі тисяч військових того часу, змінила Чорнобильська катастрофа. На момент аварії він був офіцером Збройних Сил у званні старшого лейтенанта. Після служби в Афганістані, звідки повернувся у 1985 році, продовжив службу командиром взводу в саперному батальйоні у Шостці. Уже в травні 1986 року його направили до зони ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Володимир Півторак згадує, що в перші дні після вибуху офіційна інформація була обмеженою. Про масштаби трагедії більше дізнавалися із закордонних джерел. Попри це, життя в країні ніби тривало у звичному ритмі – навіть першотравневі демонстрації не скасували.

Згодом ситуація змінилася: почалася мобілізація, військові частини переводилися на посилений режим. Наприкінці травня 1986 року офіцер отримав наказ вирушити до Чорнобильської зони. «Командир сказав: не повертайся в частину, поїдеш одразу на Чорнобиль. Наказ є наказ», – згадує він.

Після короткої підготовки Володимир Півторак прибув до складу 212-ї військової автоінспекції, яка дислокувалася поблизу 30-кілометрової зони відчуження. Основним завданням підрозділу було забезпечення руху транспорту в зоні, регулювання потоків техніки та контроль безпеки.

Щоденна служба проходила у складних умовах. Офіцери працювали на блокпостах і перехрестях, часто в умовах спеки та підвищеного радіаційного фону. Доводилося постійно перебувати у захисних засобах.

Кожні 15–20 хвилин доводилося зливати вологу з респіратора. Стоїш на дорозі, навколо сосновий ліс, а дерева тріщать – ніби ламаються. Це було моторошно», – розповідає він.

Підрозділ контролював більшу частину території українського сектору зони відчуження. Ліквідатори забезпечували рух транспорту, супроводжували техніку, працювали на ключових напрямках, зокрема поблизу Чорнобильської АЕС.

Іноді доводилося працювати безпосередньо біля зруйнованого енергоблоку, регулюючи рух великої кількості техніки. Одного разу довелося розблоковувати затор із вантажівок біля самого четвертого блоку, – згадує ліквідатор.

Підрозділ контролював більшу частину території українського сектору зони відчуження. Ліквідатори забезпечували рух транспорту, супроводжували техніку, працювали на ключових напрямках, зокрема поблизу Чорнобильської АЕС. Іноді доводилося працювати безпосередньо біля зруйнованого енергоблоку, регулюючи рух великої кількості техніки.

«Одного разу довелося розблоковувати затор із вантажівок біля самого четвертого блоку», – згадує ліквідатор.

Для пересування в найбільш небезпечних зонах використовували броньовані машини, які частково захищали від радіації. Однак і вони з часом накопичували небезпечне випромінювання.

Перебування в зоні ЧАЕС стало серйозним випробуванням для здоров’я і життя. Проте військові виконували поставлені завдання, не ставлячи під сумнів накази.

Історія Володимира Півторака, який нині проживає в Шосткинській громаді – це приклад мужності, дисципліни та відданості обов’язку. Як і тисячі інших ліквідаторів, він став на захист людей від невидимої загрози, ризикуючи власним життям. Сьогодні їхній подвиг є нагадуванням про ціну безпеки та відповідальність перед майбутніми поколіннями.