Лариса Єрьоменко – фітнес-тренерка, яка не уявляє свого життя без спорту. З першого дня повномасштабного вторгнення, вона продовжує допомагати людям, через фізичні навантаження, знайти ті «точки опори», які рятують від постійного стресу, тривоги та панічних атак. До речі, з початком повномасштабної війни вона проводить тренування виключно українською, і це її принципова позиція.
Ця історія є другим епізодом аудіоподкасту «Життя ОДНЕ», який ви можете послухати на популярних платформах за посиланнями: Anchor, Spotify, Google Podcasts.
24 лютого: вторгнення
Звістка про початок повномасштабної війни застала Ларису у ліжку. Це сталось о 6 ранку 24 лютого, коли в неї задзвонив телефон. Це був її брат, який мешкає в Києві. У телефонній розмові він сказав, що в столиці чути вибухи й вони вже їдуть всією сім’єю вглиб країни. Втім її впевненість в ЗСУ була такої сили, що вона повісила трубку і продовжила спати.
– Я і за освітою, і за своїми вподобаннями дуже цікавлюся політологією, викладала її багато років. Відповідно дуже цікавлюся аналітикою, тому я дуже вірила, ні, не словам нашого Президента про шашлики, а вірила аналітикам і в наші ЗСУ. І я не зараз почала в них вірити, не з 24 числа, а всі 8 років в них вірю. І мені здавалося, що ні, Чонгар не пройдуть… Далі в перший день, зрозуміло, що я була вся в новинах. Я розуміла критичність, і що це не на два тижні…
Я дивилася на годинник кожні 10 хвилин, робила це непомітно і молилася
Такими були дії Лариси, коли вона проводила тренування 24 лютого. Вона говорить, що не могла залишити своїх дівчат без підтримки.
– Я зрозуміла, що хочу чіплятися всіма своїми «пазурами» за залишки мирного життя. По перше я хотіла залишити цей осередок для своїх дітей, бо я не знала, і зараз не знаю, що їх очікує в майбутньому. Я хотіла і зараз хочу, щоб ми гідно жили кожного дня! Гідно, як люди, як українці – гідно і вільно. Тому я написала у своїй телеграм-групі, що нічого не змінюється, ми збираємося і мандруємо на тренування. Мені було дуже страшно. Я пам’ятаю, як я вела тренування 24 числа і дивилася на годинник кожні 10 хвилин, робила це непомітно і молилася, щоб швидше воно закінчилось, вперше у своєму житті. І потім поаплодувати, обійняти, підтримати, розстатися і бігти зі всіх ніг до своїх дітей, які залишились вдома.
Починаючи з 25 лютого діти Лариси – донька та син ходили на тренування разом з мамою.
– І пів року день у день вони ходили на тренування зі мною. Більш того, донька стала працювати аніматором у мене, бо дуже багато мамочок не могли залишити маленьких діток. Відповідно я треную мам, моя донька Стефанія доглядає діток, і говорить, що це дуже важка праця.
Вони попросили, щоб ніхто у місті не знав, що вони ходять на фітнес
Як говорить Лариса дівчата, які прийшли на її тренування 24 лютого просили ніколи не казати хто це був. Вона навіть змушена була створити для них альтернативну групу в Телеграмі.
– Бо в нашому суспільстві спочатку це було ніби соромно, адже таке в країні відбувається, а ти приходиш «скакати». Головне їх було прохання – робити найскладніші тренування, виснажливі. Для того, щоб цю годину не думати ні про що. Вони так і казали: «Відкатуй» нас, бо тільки цю годину протягом всієї доби ми не думаємо про той жах, що відбувається навколо нас. Через фізичні навантаження, вони розвантажувались психологічно. Спочатку було дуже мало дівчат, але з кожним днем додавалися, і зараз в мене повна спортивна зала.
Я не хотіла, щоб вони кидали спорт, через те, що в них немає грошей
З початком повномасштабної війни Лариса прийняла рішення зробити тренування безкоштовними. Так було перші 5 місяців, і це було принципово. Вона впевнена: кожен під час цієї війни мусить допомагати, чим може.
– Ми з чоловіком постійно донатимо, як і всі в нашій країні. Хтось плете сітки, хтось воює, хтось волонтерить, хтось виконує сумлінно на своєму робочому місті свою роботу. Всі донатимо. І тоді я подумала, як я можу ще докластися до спільної перемоги? Я зрозуміла, що у всіх важко з грошима стало: в мене, у мого чоловіка й у всіх дівчат. Найголовніше, я не хотіла, щоб вони кидали спорт, через те, що в них нема грошей. Я знала, як їм це необхідно, як вони страждають в цьому вакуумі. Вдома, з цим безкінечним ютубчиком, з якого ллється тільки страх, біль…Тому це було дуже принципово, я 5 місяців дівчат тренувала безкоштовно.
У моєму спорт-залі зустрічаються дівчата перукарі, директорки шкіл, бізнесвуменші, дружини авторитетних чоловіків міста, журналістки, домогосподарки, молоді мамусі
Крім безсумнівної користі від самих занять спортом, цей процес може стати цікавим проведенням часу в колі однодумців. Лариса говорить, що спортивна зала це також те місце де зароджується дружба.
– Це обмін інформацією, бізнес-проєктами. Відразу хтось до неї записується на фарбування, до іншої вже записуються страхувати майно, або життя, або ще щось. Там турагент вже радить куди поїхати відпочивати, або як біженцю іммігрувати тощо. І найприкольніше, що там зароджується дружба, бо там ніхто нічого не ділить. Ми всі однаково лежимо, пітніємо, – ділиться досвідом фітнес-тренерка.
Я, як і всі, думала: «А може це моя остання «жарена картошка»
Під час нашої розмови Лариса зізналася, що в неї розлад харчової поведінки. І, на жаль, ця проблема дуже розповсюджена у багатьох жінок.
– Це зрозуміло чому: ярлики, стереотипи із журналів, з телебачення, з кіно, як має виглядати жінка. Відсутність харчової культури у нас жінок, які з 80-х, 90-х років тощо. В багатьох родинах немає харчової культури. Тому, звичайно, що всі стреси ми зганяємо біля холодильника. І як я шуткую: «Чому мене нудить біля дзеркала і не нудить біля холодильника? У мене з початком повномасштабного вторгнення мої харчові розлади загострилися. Я, як і всі, думала: «А може це моя остання “жарена картошка”. Я 15 років її не їла, не їла майонезу, олів’є…І особливо, коли облога міста закінчилася, коли наші хлопці вибили з Сумської, Чернігівської і Київської області цю навалу, я подумала, що так, а тепер я поїм нормально. І я теж набрала дуже багато.
Простіше заїдати, коли ти знаєш, що ти це відпрацюєш
Вперше за 42 роки Лариса вчиться себе любити такою, яка вона є фізично.
– Ні, не такою типу, що я собою не займаюся, ні! Я кажу собі, так вже 42, так я люблю пожерти, особливо вночі. Єдиний мій запобіжник, що мене рятує – це фітнес. Бо я «вкалую» в спортзалі й маю цей результат. В мене є індивідуальні тренування, групові, групи здоров’я. Так, ми заїдаємо, але простіше заїдати, коли ти знаєш, що ти це відпрацюєш.
Багато дівчат ходять в спортивну залу не для того, щоб ідеально виглядати, а для того, щоб насолоджуватися життям поза цією спортивною залою.
– Щоб дозволити собі більше в плані їжі, ніж можна, наприклад в її віці. Бо метаболізм з кожним роком уповільнюється і відповідно треба менше їсти, але більше витрачати калорій. Я кажу не популярні речі, я знаю, що мене всі «рафіновані» фітнес тренери захейтять, але саме тому мене дівчата і люблять. Я така як вони, я борюся з собою, з цим бажання заїсти, бухнуть, розслабити булки, лежати та нічого не робити. І вони бачать, як і вкалую в спортзалі разом з ними. В мене дуже різні тренування є пілатес, бодіфлекс, а є і ударні – бокс, кікбоксинг, капоейра. Тобто ми там і негативну енергію скидуємо.
Лариса впевнена, що її дівчата ідуть на тренування не тільки за спортом, а і для того, щоб підтримати одна одну і свого тренера. Вона віддає їм всю себе, але зазначає, що ще більше від них бере: підтримку, почуття гумору, поради.
– Спорт приносить у життя людини самодисципліну, силу волі тримати оцю «вертикалю», як одна моя подруга каже. ЇЇ впізнають за цим висловом. Спорт це одна з речей, які змушують мене триматися: «не розпускати слюні» і не опускати руки. Не нити, а йти та перемагати. Я буду щаслива, моя родина буде щаслива, моя країна буде щаслива, моє місто буде чисте і щасливе! Борімося і поборемо, я в це вірю. І це для мене не пафосні слова. Я прокидаюся з цим переконанням і засинаю, і це мене тримає!
І боляче, і руки опускаються, але я встаю і далі йду!
Лариса впевнена, дуже важливо займатися спортом не лише самим, а і з власними дітьми та всією родиною.
– Не можете бігти – йдіть, не можете йти – повзіть, не можете повзти – присідайте. Не можете присідати – просто рухайте руками, сидячи. І ви будете витрачати калорії, будете отримувати ендорфіни та більше щастя, і волі, і міцності у вас буде. Не розраховуйте ні на кого. Мій особистий досвід каже, що нехай проти тебе буде весь світ, нехай не підтримує жодна людина – гни свою лінію! Роби те, що ти вирішила для себе. Мені чим важче, тим краще. Я боєць за своїм духом. Я не кажу, що мені завжди легко, чи просто – ні! І боляче, і руки опускаються, але я встаю і далі йду! І саме спорт, і саме фізична культура допомагає мені в моєму повсякденному житті перемагати та боротися не просто до кінця, а до переможного кінця, а він буде, і я в це вірю!, – впевнена Лариса.
Анна Пирогова
Більш детально про спорт під час війни, історію боротьби з вагою самої фітнес-тренерки, яка схудла на майже 50 кг та її особистий камінг-аут на який вона зважилась публічно, слухайте у другому епізоді подкасту «Життя ОДНЕ» на зручній для вас платформі: Anchor, Spotify, Google Podcasts.
Ця публікація створена за фінансової підтримки Європейського Союзу і Федерального Міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ). Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу і Федерального Міністерству економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).
Коментувати
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.