Війна РФ проти України, Події, Суспільство

«Живу тут і зараз»: історія переселенки із Сєвєродонецька, яка почала життя з нуля у Шостці

Ганна Бумаженко – переселенка із Сєвєродонецька, яка була змушена залишити «все»: свій дім, своє місто, своїх друзів, своїх колег, свою роботу та багато іншого, що називала “своїм”. Вона почала життя з нуля у Шостці, куди евакуювалась разом з родиною та котом.

Ця історія є третім епізодом аудіоподкасту «Життя ОДНЕ», який ви можете послухати на популярних платформах за посиланнями: AnchorSpotify, Google Podcasts.

Початок «великої» війни

У Сєвєродонецьку Ганна народилася, провела студентські роки, отримала професію бухгалтера, закохалася, народила двох доньок – Ксенію та Яну.

Останні три роки до повномасштабної війни, вона працювала за фахом, будувала плани на майбутнє, втім їх зруйнувала повномасштабна війна. Пам’ятаючи 2014 рік, Ганна зізнається, думала, що місто встоїть, як і вісім років тому.

Фото з особистого архіву Ганни

Я думала, що буде як і у 2014 році: десь поряд по околицям, але місто не зачіплять. Стало зрозуміло, що мені й моїм дітям загрожує небезпека десь 3 березня, коли було перше влучання, неподалік від мого двору. Найпанічніший момент був 10 березня, коли було влучання в мій будинок, у сусідню квартиру. В мене дивом навіть вціліли вікна, лопнуло тільки одне. В цей же день в п’ятий поверх було попадання.

Ганна говорить, що після «прильотів» думки про виїзд з міста були, але найбільше було не зрозуміло куди саме їхати.

Спочатку думала їхати в Старобільськ, але поки я думала він вже був в окупації. Виїжджати через станцію Лисичанськ, як мені розповідали знайомі, які виїжджали, там в купе понад 10-ти людей набивалося: і стоячи, і лежачи, і на вису на одній нозі…Тому це теж був не варіант. Тому довелося трохи почекати.

Рішення про те, що Ганна покидає рідне місто вона прийняла на початку квітня. До того ж в її будинку вже не було ні світла, ні води, ні газу. Жити ставало все важче, посилювалась паніка і страх.

Паніка була такої сили, що я боялася вийти з дому. Я дуже довго не виходила взагалі з під’їзду. Якщо треба було води набрати – сусіди набирали, сміття викинути – сусіди виходили, виносили моє сміття. Я вирішила їхати, але моя донька була на іншому боці міста, у мого тата, її дідуся. Коли вже поліцейські привезли мені її додому тоді вже все…За кілька днів ми зібрались і в дорогу, в невідомість…

Шлях евакуації

Ганна виїжджала разом з молодшою донькою Ксенією та котом, якого звати Робін. Він їхав у старому шкільному рюкзаку, бо переноски для нього не було. З-під під’їзду їх забрали ті ж самі поліцейські, волонтери, які допомогли переправили доньку Ганни з одного кінця міста в інший.

Джерело: Укрзалізниця

Нас привезли в Лисичанськ, там вже стояли евакуаційні автобуси. Відвезли нас на станцію Новозолотарівка, звідти дизелем доїхали до залізничного вокзалу Слов’янська. Ми були якраз на наступний день, а напередодні було влучання біля залізничного вокзалу Краматорська. Ми всі розсілися. Я була в захваті, що купе було на 4 людини, стільки нас там і було. Їхали комфортно, дуже зручно. Провідники чоловіки, теж волонтери були дуже уважні, допомагали, давали воду, робили чай, каву. Коли ми від’їжджали від під’їзду мені волонтери сказали, що ви сідаєте і до Львова. Але, коли у Слов’янську потяг рушив провідник оголосив, що буде декілька станцій, серед них – Полтава. Тому ми з донькою вирішили, що виходимо там, а коли стане більш-менш тихо – будемо їхати в Шостку.

Біля Полтави Ганна вже знайшла житло, люди їх чекали. Там вони залишились на ночівлю. Наступного дня, рано зранку роздався дзвінок від батька. Він повідомив, що зміг виїхати з Сєвєродонецьку на власному транспорті й знаходиться в 100 км від Полтави. Ганна говорить, що з ним виїжджати їй було страшно через світлий колір машини.

Він сказав, що давайте швидко в Полтаву, ми вас там підхопимо. Потім не знаю через які населені пункти ми їхали, якими дорогами, всі їх назви були зафарбовані, або закутані.

По дорозі до Шостки автівка летіла на шаленій швидкості, адже треба було встигнути до комендантської години.

Ось ми летимо на великій швидкості з гори, велика біла машина. Внизу був блокпост. Повискакували, мабуть, всі. Перевірили документи, побажали удачі дали нам цукерок та печива і ми поїхали далі. За 10 хвилин до початку комендантської години ми були біля будинку й обіймалися з рідними. У мене батько родом із Сумської області, багато родичів у самій Шостці, тому і ціль наша була саме Шостка.

Життя «з нуля» у новому місті

Перше, що зробила Ганна після важкої дороги – прийняла душ та відіспалась. Перші дві доби жінка прокидалась лише, щоб поїсти та знову лягала спати.

Місяць ми жили у мого брата. Квартира однокімнатна, втрьох було тіснувато. Одна справа, якби це була сім’я: мама, тато, дитина, а так було тісно дуже, та і я теж за 20 років звикла жити окремо і бути сама собі господаркою, тому стало питання пошуку квартири. Мені допомогли мої родичі. Знайшли квартиру, яку здавали за комунальні послуги. В ній все є, там жили люди, які просто зібрались і виїхали за кордон.

Доньку влаштували до школи, яка знаходиться поряд з її будинком. Постало питання пошуку роботу, з цим були складнощі. Пів року щоденних пошуків таки дали свій результат. Нині Ганна працює бухгалтером.

Зараз я займаюсь своєю улюбленою справою, чим я і займалась у Сєвєродонецьку. Мені все подобається.

Продовжила займатись у Шостці улюбленою справою – спортивним туризмом і донька Ганни – Ксенія.

«Найголовніше не замикатись в собі та не мовчати, а шукати варіанти»

Допомагали Ганні адаптуватись до нових реалій життя в новому місті перш за все її особисті риси характеру.

Я людина рухлива, якщо я чогось не знаю, або не розумію, я прямо ставлю запитання. Я не боюсь звернутись до людей за допомогою. Якщо мені не могли допомогти при особистій зустрічі я намагалася дізнаватись все через Інтернет: ставити питання, спілкуватись з людьми.

Не менш важливою підтримкою у складний період стала допомога волонтерів, надання гуманітарної та соціальної допомог.

Фото зроблене вже у Шостці (Ганна з донькою Ксенією)

Виклики нових реалій

За словами Ганни, важко у новому місті знайти нових друзів. Втім в них з донькою все ще попереду.

Моїй донці Ксенії 14 років, перехідний вік, тому важко. Вона починає спілкуватись, знайомитись з людьми. Близько поки з однією дівчиною вони гарно здружились. «Наживе» друзів, потім буде легше. У мене друзів поки ще немає. Я спілкуюсь з дівчатами з якими працюю. Втім це ще не ті подруги з якими ми «розбіглися» в різні сторони у Сєвєродонецьку.

Всі друзі Ганни, як і вона сама також вимушено покинули свої домівки, їх розкидало різними куточками світу. Хтось з них переїхав в Дніпро, хтось в Полтавську область, хтось на західну Україну, хтось в Київ, хтось в Польщу, хтось у Німеччину, а хтось навіть у Велику Британію.

Мрія

Витираючи мокрі від сліз очі, Ганна зізнається, що мріє повернутись додому, проте розуміє, що поки це неможливо.

Додому! У рідні стіні, виспатися на улюбленому ліжку, яке я сама собі за 2 місяці до війни подарувала, а виспатися на ньому так і не встигла. Обійняти рідних, друзів, пройтися улюбленими вулицями… Немає розуміння чи буде вцілілою моя квартира, як буде з роботою, з тими самими поліклініками, інфраструктурою. Так я хочу, але розумію, що буде дуже важко, можливо навіть дуже важко. Тому поки що я живу тут і зараз! Якщо у Шостці складеться життя, побут налагодиться, то, можливо, залишусь тут. Третього варіанту немає! Або додому, або Шостка!

Як не зламатися перед обставинами: поради

Повномасштабне вторгнення російських військ змусило багатьох українців покинути свої домівки. І вимушений переїзд дуже складний не лише фізично, а й психологічно, тому важливо впоратись з цим станом.

По-перше, не складати руки. Є така притча про двох мишенят, які потрапили в глечик зі сметаною. Одна з них наїлася, склала лапки і пішла на дно. А інша мишка почала барахтатись, збила сметану в масло і вибралася. Бажаю, щоб не лише переселенці, а і мешканці були отією самою другою мишкою, яка зі всіх сил бореться.

Більш детально про історію Ганни, її адаптацію в іншому місті, слухайте у третьому епізоді подкасту «Життя ОДНЕ» на зручній для вас платформі: AnchorSpotify, Google Podcasts.

Ця публікація створена за фінансової підтримки Європейського Союзу і Федерального Міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ). Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу і Федерального Міністерству економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).

Коментувати