Він шукав сина у зруйнованому місті, вкритому трупами цивільних. Історія маріупольця

Роман Прилепа – батько трьох дітей, 46 років прожив у рідному Маріуполі, понад 25 з яких пропрацював на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Він став свідком того, як «денерівці» разом з росіянами знищували рідне місто і його жителів. Йому пощастило, у квітні, разом з двома синами, вибратись з того пекла, на яке ворог перетворив місто Марії. Роман і його родина знайшли прихисток у Шосткинській громаді. Про це повідомляє ШосткаNews.City.

Ця історія є четвертим епізодом аудіоподкасту «Життя ОДНЕ», який ви можете послухати на популярних платформах за посиланнями Anhor, Spotify, Google Podcasts.

До та після: життя в Маріуполі до війни

З 1997 року Роман працював на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча, був керівником станції захисних газів цеху холодної прокатки (дільниці із сильнодіючими, отруйними, вибуховими речовинами). Крім цього мав власний бізнес – дві торгові мережі з продажу продовольчих та не продовольчих товарів та власне агентство нерухомості. З 2015 року після розлучення з дружиною сам виховував трьох дітей. У 2020 році, коли старший син Ілля створив власну сім’ю, Роман проживав разом з двома дітьми Юрою та Евгеном у місті, яке росіяни перетворили в руїни. Нині з молодшим сином він мешкає у с. Ображіївка, як вимушений переселенець.

Звістку про повномасштабне вторгнення окупантів Роман отримав з телебачення зранку 24 лютого. Крім цього, пролунали гучні вибухи. Так як робота у Романа була дуже відповідальна та небезпечна, він терміново вирушив на підприємство, аби ворожі вибухи не спричинили техногенну катастрофу та не постраждало мирне населення.

– У нас стояли на перегоні три автоцистерни з аміаком. Необхідно було терміново його злити. Цю роботу треба виконувати лише в світлу пору доби. Злив однієї цистерни займав дві доби: першу добу тривав злив, другу – залізничники виконували «перегон», замінювали цистерну. В одній автоцистерні було 30 тон аміаку. Якщо б сталась розгерметизація судини, то 30 тон аміаку вийшло б в повітря. Радіус ураження складає біля 5 км, – зазначає Роман.

1 березня. Початок блокади Маріуполя

На підприємстві Роман перебував до 1 березня. Саме цього дня йому повідомили, що понад 200 танків з півострова Крим зайшли в напрямку Маріуполя.

– Також повідомили, що вже захопили Волноваху і Маріуполь в оточенні. Я відзвітував перед своїм керівником і попрямував додому, до своїх дітей. План дій був такий, поки моя дільниця знаходиться під синьо-жовтим прапором, мені треба було нею керувати, слідкувати за тими подіями, що на ній відбуваються.

Щодня Роман слідкував за новинами. Він говорить, що на Маріуполь йшло дуже багато техніки окупантів.

– У нас стільки населення не було скільки їхало техніки. Не тільки з півострова, а і з Волновахи. Я знав, що частина лівого берега була захоплена.

Постійно в Маріуполі гриміли вибухи. Це було так часто, що навіть діти Романа вже розрізняли де ворожі «ГРАДи», а де авіабомби. Жені було 14 років, Юрі – 20 років.

– Також були літаки і гелікоптери, які скидали бомби…Все яке було озброєння – все застосовувалось у цьому місті.

Роман разом з родиною мешкав у Кальміуському районі Маріуполя – одному з найбільший за площею та за рівнем розвитку промисловості.

– В мене було два приватні будинки. В одному, який маленький на дві кімнати ми мешкали взимку, в іншому, який двоповерховий з великим підвалом, який ми заздалегідь облаштували під бомбосховище, розуміючи, що буде щось таке, чого ми ще не бачили…

Саме з нашого селища, російські війська почали захоплення правого берега міста Маріуполь

Одного дня обстріляли двір родини Прилеп, тоді в них повилітали всі шибки на обох будинках, вибило двері, пошкодило машину. Причому снаряд прилетів у те місце біля будинку, де хвилину назад Роман колов дрова. Він втомився, вирішив перепочити і зайшов у будинок, в цей час пролунав вибух.

– Після цього обстрілу зайшли якісь чоловіки у комуфляжній формі, на руці і нозі в них були білі пов’язки. Ми зрозуміли, що це вороги! Ми в той час вже були в бомбосховищі, виглядали і спостерігали, що відбувається з нашим будинком. Нам у «строгій формі» сказали, щоб ми заховалися. Потім ми побачили, що в наш будинок залазили через вікно…

Як говорить Роман, окупанти мародерили в його будинку. Великого синьо-жовтого прапору, який висів над його ліжком вони не помітили, натомість, «вигребли» всю їжу, яка була в холодильнику та на столі: фрукти, м’ясо…

– Через вікно вони і вилізли, хоча збоку були вхідні двері, які були не замкнуті. Мабуть, їм так було зручніше.

1 березня близько 15 годин Роман повернувся з підприємства і окупанти зайшли в їх селище, одразу встановивши комендантську годину.

– Деякі мешканці нашого селища, одразу побігли їм допомагати і підказувати, де є ті люди, які підтримують ЗСУ і Україну.

Важко було не помітити автівку Романа, яка стояла біля будинку. Її забрали окупанти, які прийшли до його будинку зі зброєю в руках.

– До мене звернулися, як я потім вже зрозумів, «деенерівці». Їх було 5 чоловік, з автоматами. Вони у «строгій», невимушеній формі якби попросили…

Через тиждень я вже свою машину побачив розстріляною на дорозі

Це був не поодинокий випадок, як говорить Роман, коли окупанти відбирали машини у цивільного населення.

– Якщо ж якісь люди намагалися повернути свої транспорті засоби, то вони видавали, але перед цим раза два в’їзджали на цій машині в якесь дерево, або стовп, щоб це авто більше не мало ніякої цінності. А потім вже «хлам» вони віддавали.

Першого березня заїхали автівки окупантів, які «глушили» зв’язок. Тоді не було ні мобільного зв’язку, ні Інтернету…

Обстріли міста російськими окупантами продовжилися постійно, ситуація в місті стала критичною.

Станом на 4 березня в Маріуполі вже не було світла, води, опалення, зв’язку

Стало зрозумілим, що вижити можна лише покинувши рідний дім.

– Я як керівник дільниці підвищеної небезпеки був відповідальним за те, що в мене там відбувається. Тому виїжджати міг тільки в тому випадку, коли мою дільницю захоплять російські війська. Те, що це рано чи пізно трапиться, я вже розумів і починаючи з березня ми почали складати свої речі. В мене ще була машина, яка стояла в гаражі. Тому всі погодилися, що виїжджати ми будемо тоді, коли захоплять мою дільницю і я вже нічим не зможу допомогти ЗСУ, якщо трапиться якась аварійна ситуація на моїй дільниці.

Пошуки сина

Перш ніж виїжджати, треба було з’ясувати місцезнаходження старшого сина Іллі, який мешкав у центральному районі Маріуполя. Батько та його брати не мали жодної інформації про нього.

– Відстань від нашого будинку до будинку сина десь близько 7 км. Я вже знав, що та частина Маріуполя також під окупацією. Звечора ми домовилися з дітьми, що треба йти шукати Іллю. Я дав накази своїм дітям, якщо я не повернуся, що їм треба робити.

Як тільки наступив ранок Роман вирушив на пошуки сина, в той район, де він мешкав. Те, що він там побачив, жахало.

– На вході в місто я цей район не впізнав: все обгоріло, дуже багато було трупів цивільних. Зустрів я свого знайомого Михаїла, який шукав свою дівчину. Ми разом пішли. Я не розумів, чому ці трупи не ховають… Я побачив дівчинку, на мій погляд, близько 5-7 років, було попадання в голову і це дуже жахливо.

Роман поки дивився на спотворене тіло дитини, відволікся і в цей час пролунав вибух. Він повернувся і побачив, що хлопець з яким вони пішли шукати своїх рідних людей підірвався.

Це сталося в той момент, коли він, знайшовши тіло своєї дівчини, перевернув її труп

– На цей вибух прибігли деякі мешканці цього району і сказали, що багато трупів, які тут лежать – заміновані. Серед них були їх друзі, знайомі, родичі, але вони не можуть ховати їх, бо це дуже великий ризик для життя. Я у фільмі жахів навіть такого не бачив, що трапилося з Маріуполем.

Роман знайшов будинок та квартиру сина. Всі вікна та двері були розпахнуті.

– Там забороняли їх зачиняти. Адже якщо ти їх зачиняв, означало,що ти готуєш якусь диверсію для «асвабадітєлєй»…

В квартирі сина не було. Тому батько пішов шукати далі, в інший мікрорайон міста. Там чоловік зустрів свого колегу. Вже було дуже пізно, близько 16 години вечора, Роман розумів, що повернутися до комендантської години він вже не встигне. Тому вирішив залишитись ночувати у квартирі знайомого.

– Мені було якось не пособі. Внутрійшій голос сказав: «Не треба тут залишатися!». І ми пішли у бомбосховище торгового технікуму. Я і мій колега зі своєю дружиною і з маленькою дитиною.

Всю ніч було дуже багато авіа вибухів, били так, що в нашому бомбосховищі зі стелі падали шматки бетону

– Зранку, коли ми вийшли, із цього технікуму залишилась лише коробка. А в той будинок, де ми хотіли ночувати, було пряме попадання і його по факту знищили. Вже другий раз мене Бог врятував від смерті.

Крім, самого вторгнення окупантів на українську землю, була ще і інформаційна війна.

– Інформація була від російських окупантів, що Харків, Кременчук захоплений, що бої ідуть в Полтаві. Що Запоріжжя захоплене, Херсон, Миколаїв захоплені, Одесу «здалі», Бердянськ «здалі, що все місто вже також під контролем російських окупантів. Хоча, коли я повертався я розумів, що це було далеко не правда. Також, що вуличні бої ідуть за місто Дніпро, що Зеленський «збєжал» за кордон, Луцьк взятий, у Львові також ідуть бої. Але ще з 2014, 2015 року знаючи дух української нації, для мене це було дуже дивно.

Роман з родиною хотів повернутися на підконтрольну Україні територію. Старшого сина він дочекався і побачив лише у квітні. Ілля з’явився десь 16 квітня. Він розповів, які жахіття йому довелось пережити. Зокрема те, що 15 березня він був у Драмтеатрі, а 16 березня, на нього скинули авіабомбу.

– Також він розповів, що за цей час він був у Запоріжжі та Дніпрі і ці міста під українським прапором. Що все це фейки, що нам розповідають. Розповів, що відбивають Київську, Чернігівську, Сумську області.

Шлях евакуації

Роман після зустрічі зі старшим сином, який займався евакуацією маріупольців, вирішив залишити рідне місто і їхати у бік Запоріжжя. Із сином домовились зустрітися в Дніпрі.

– Дуже багато блокпостів було у Запорізькій області. Проїхали ми Луганське і заїхали в с. Розівка, там були кадирівці. Там була дівчина, років 18-ти – Лєра. Вона втратила родину у Маріуполі і йшла з нього пішки. Від Маріуполя до Розівки близько 200-т кілометрів.

На блокпосту кадирівці запропонували забрати цю дівчину. В її очах Роман побачив сльози, біль, тому не зміг відмовити. Проїжджаючи численні блокпости Роману і його дітям довелося брехати окупантам, аби вижити та добратися до підконтрольної Україні території.

– Я розмовляв тільки російською мовою. На якісь провокаційні питання українською, я робив вигляд, що не розумію цю мову. Говорив, що я аполітичний. До мене було багато питань, де мій мобільний телефон? Я казав, що він у мене розбився. Я його залишив вдома, якщо б його побачили, я б нікуди не доїхав. Я казав, що планую їхати до Росії в Новокузнецьк, Кемеровської області, але щоб туди потрапити треба було заїхати в Запоріжжя в «Запоріжсталь» “Метінвест Холдинг”, щоб там взяти рекомендаційний лист, необхідні документи і повернутися назад.

Особливий інструктаж Роман провів зі своїми дітьми, аби ті «не прокололися». Коли його автівка повільно від’їжджала від численних блок-постів окупантів, він постійно дивився в дзеркало заднього виду і думав, що ось ось розстріляють їх машину. Особливо страшно було у місті Більмак, колишнє Куйбишеве (Запорізької області).

– Там була воєнна комендатура російських військ, там сиділи фсбшники і вони допитували. Забрали всі мої речі, документи і поставили обличчям до стіни. Потім я зрозумів, що там був якийсь свій чоловік, якого якби «питав», бив фсбешник, той якось корчився від болю і дивилися на мою реакцію. Я зразу зрозумів у чому річ, тому тримався духом, аби ніяк не показати, що я чогось боюся. Потім мені віддали мої документи і я пішов до свого авто. А в той час, коли я там був «деенерівці», які були біля моїх дітей, агітували їх піти служити в так звану «ДНР». Діти казали, що вони, як і батько металурги і що не братимуть зброю до рук.

Роман не пам’ятає точну кількість блокпостів, але їх було близько 3-х десятків

– Коли з цих всіх селищ ми виїжджали на трасу Маріуполь-Запоріжжя пішов дощ і був сильний вітер. На передостанньому блок-пості нас роздягнули з середнім сином повністю до гола і шукали якісь татуювання. Одягнутися не дозволяли, шукали в наших речах сім-карти та флешки.

І вони в Романа були, адже вони потрібні були для зв’язку. Коли на блокпості він зрозумів, що ось ось окупанти на них натраплять, назустріч виїхала автівка. Нам повірили, що в нас немає нічого, і дозволили одягнутися і рухатися далі. На останньому блокпосту Романа запитали, яка мета їх поїздки. Він говорить, що знову ж таки розповів «небилицю», що їм треба в Запоріжсталь, а далі вони повертатимуться назад.

– Вони нам сказали, що дорога десь біля 5-ти км замінована. І сказали, якщо ми будемо повертатися, щоб ми їм взяли два блоки цигарок.

По цій ділянці дороги було багато спалених автівок, які стояли на узбіччі. Роман говорить, що вони молилися Богу, їхали тихенько, щоб колеса їх машини їхали лише по старому асфальту та в жодному разі не виїжджали на узбіччя і не наїжджали на свіжий залатаний асфальт.

Далі була підконтрольна Україні територія

– Після того як ми проїхали цю ділянку було місто Оріхове. Ми побачили жовто-блакитний прапор, нам сказали: «Слава Україні». Але ми були насторожені, не довіряли…подумали можливо це були провокатори. Але вони побачили наші обличчя, наше авто вже «не доглядали»: тільки відкрили багажник і закрили, розмовляли тільки українською мовою. Нам побажали приємної поїздки. Я від’їхав метрів 20, зупинив авто, повернувся ще раз побачив, що камуфляж «піксель» і жовто-блакитний прапор, повернувся і підійшов до наших хлопців, потиснув їм руки. В мене було банок 5 «згущенки», тушонки і все це ми передали їм, подякували і поїхали далі.

Першим відчуттями та думками, коли Роман опинився на підконтрольній Україні території були довезти дітей до брата своєї колишньої дружини, повернутись у військомат, взяти до рук зброю і піти воювати. Так і сталося, втім у військоматі Роману відмовили.

Сказали, що таких як ти охочих на 1 автомат 10 бажаючих

У Запоріжжі вони переночували, наступного дня вже були у Дніпрі. Попутницю Валерію довезли до вокзалу і посадили на потяг, вона вирушила в Александрію.

– А мені треба було зв’язатися зі своєю дирекцією комбінату, аби розповісти, що там трапилося з нашою дільницею… Мені пропонували роботу на інших підприємствах Мінінвестхолдингу, але прийняти таке рішення я не міг, доки мої діти не були в безпеці.

Через тиждень родина Романа вже була в Києві. Перебуваючи у столиці також пішов до військомату.

Звертався і в полк «Азов», але відмовили за віком. Мені було вже 46

Тоді поїхали у Шостку, у селі Ображіївка мешкала мати Романа.

– Гарно мене зустріла громада. Віддячити хочу старості села Ображіївка Аллі Віталіївні. Багато міський голова мені допомагав і багато депутатів: обули, оділи, дали кошти. Також допомагали і жителі цього села. Я навіть трохи був розгублений, що ця людина, яку ти ніколи не бачив і не знав… близькі люди так не допомагали, як нас тут зустріли.

Роман втратив все, але не опустив руки.

Я ж українець! Я вірю лише ЗСУ, Валері Залужному і полку «Азов»

– Вважаю, що після нашої перемоги, а це має трапитись обов’язково, в нашій країні буде зовсім інше життя.

Роман говорить, що попри складнощі долі прийняв рішення залишитись в Україні, хоч і мав змогу виїхати, як батько одинак. Роман нині активно займається пошуком роботи. Аби хоч якось бути корисним країні, Роман волонтерить, нині займається виготовленням окопних свічок для наших бійців, які знаходяться на фронті. Також він збирає кришки з пластикових пляшок для виробництва протезів.

– Якісь кошти є, я їх перераховую тільки в Фонд Притули.

Понад усе Роман мріє працювати, жити, а також мріє про те, що і кожен українець – про перемогу. Після неї він планує відбудовувати країну. Поверення в рідний Маріуполь, після перемоги, під великим питанням. Чому? Слухате у четвертому епізоді подкасту «Життя ОДНЕ» на зручній для вас платформі: Anchor, Spotify, Google Podcasts.

Ця публікація створена за фінансової підтримки Європейського Союзу і Федерального Міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ). Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу і Федерального Міністерству економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).