Наталія родом із міста Шостка на Сумщині. До 206 окремий батальйон територіальної оборони ЗСУ жінка доєдналась в вересні 2023 року, коли підрозділ виконував бойові завдання на Донеччині. Спочатку проходила службу в мінометній батареї, а згодом перейшла до групи планування штабу батальйону.
Розповідаючи про своє цивільне життя, Наталія зізнається, що доля часто підкидала їй непростих викликів, але саме це і зробило її сильнішою. То ж коли розпочалась повномасштабна війна – наша героїня не мала сумнівів і вирішила боротися.
Я завжди вірила, що знання – це сила, тому навчання займало важливе місце в моєму житті. Закінчила Харківський фінансово-економічний інститут за спеціальністю “бухгалтерський облік”, але за покликом серця пішла ще в харчовий коледж, щоб здобути фах кухаря-кондитера. Та життя розпорядилося так, що довелося працювати у зовсім інших сферах, – ділиться захисниця.
Багато років Наталія віддала оборонній промисловості: починала з піротехніки з найпростішої посади й пройшла шлях до бухгалтера. Була майстром на небезпечному виробництві, працювала з ініціюючими та бризантними складовими. Весь час – серед вибухівки, хімічних реакцій, суворих правил безпеки.
Потім була робота з документацією, на посаді бухгалтера. Далі оборонну галузь змінила на фармацевтичну, в ПАТ «Фармак» працювала приймальником сировини та готової продукції.
Я не боялася змінювати сферу діяльності, не боялася важкої праці. Доводилося працювати за кордоном: у Польщі, Чехії, Естонії. Бралася за різну роботу, навіть у ресторанному бізнесі. Я не боюся викликів, бо життя не раз змушувало ставати сильнішою. Але головне в моєму житті – це мої діти. Це моє найбільше багатство і те, заради чого я живу.
Пані Наталія ніколи не мала сумнівів щодо правильності свого вибору доєднатися до війська.
Було страшно, було важко, але сумнівів не було точно. Коли у твою країну приходить війна, є лише два варіанти: або ти приймаєш бій, або ховаєшся. Я не можу ховатися.
Так, бувають моменти, коли хочеться, щоб усе це було лише страшним сном. Щоб ти прокинулася і немає війни, немає сирен, немає цих болючих слів: “Його більше немає…” Але це не сон. Це наша реальність. І її треба змінювати.
Наразі у службові обов’язки Наталії входить ведення Журналу бойових дій батальйону. Як зауважує віськова, це один з найважливіших документів у військовій частині.
Але водночас це не просто папір і записи. Це в першу чергу історія. Це кров, біль і боротьба, викладені словами, хоч і достатньо формальними. Кожен бій, кожна наша перемога, кожна втрата…
Це страшно – бачити ці списки, знати, що ось цього хлопця ти бачила ще вчора, він усміхався, а сьогодні його ім’я записане в трагічній графі. Особисто мені це моральна важка робота. Пропускаєш через себе всі ці події, всі емоції. Але водночас розумієш: це важливо. Бо якщо не буде таких записів – не буде пам’яті. А пам’ять – це те, що робить нас живими.
Рідні бійчині не одразу підтримали намір Наталії стати військовою. Було багато слів: “Це не жіноча справа”, “Може, не треба?”, “А якщо щось станеться?”
Але моя родина знає: якщо я вирішила, мене не зупинити. Діти переживають. Я бачу це, навіть коли вони мовчать. Вони намагаються не показувати тривогу, але я відчуваю. І це боляче… Та я знаю, що роблю це заради них. Щоб вони жили у мирній країні. Щоб мій син не мусив брати до рук зброю.
До початку повномасштабного вторгнення Наталія думала, що важливо багато працювати, заробляти, планувати майбутнє. Тепер вона каже, що найважливіше – це час.
Час із рідними. Час, коли ти просто п’єш каву й можеш нікуди не поспішати. Час, коли ти можеш обійняти близьку людину й сказати: “Я тебе люблю”. Я більше не хочу відкладати життя “на потім”. Бо війна показала, що “потім” може не бути. Я хочу більше любити, більше відчувати, більше бути з тими, хто дорогий. А ще… я хочу тиші. Такої тиші, в якій немає сирен, вибухів і болю. Тиші, в якій просто чути, як б’ється серце. Живе серце.
Коментувати
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.