Сьогодні у Шосткинській територіальній громаді провели в останню путь двох військовослужбовців – Андрія Мартиненка та Віталія Лисенка. Про це поовідомляє Шосткинська районна військова адміністрація.
Андрій Юрійович Мартиненко народився 6 листопада 1983 року у нашому місті, був середнім сином у багатодітній сім’ї. Хлопчик навчався у Шосткинській загальноосвітній школі № 9. За словами рідних, з дитинства Андрій ріс жвавим, активним, товариським. Допомагав по господарству, захоплювався мототехнікою, відвідував секцію ковзанярського спорту. Андрію рано довелося подорослішати і замінити в родині батька, який передчасно помер… Після здобуття неповної середньої освіти хлопець пішов працювати у будівельну сферу. Він завжди підтримував свою родину, піклувався, намагався дати найкраще. Був щедрою та турботливою людиною, присвятив своє життя родині. Добрий, відкритий та щирий. Завжди підтримував у всьому і радів успіхам інших.
У 2010 році чоловік створив власну сім’ю, одружився з коханою дівчиною Оксаною. У подружжя народилося двоє діток… Саме про них згадував Андрій Юрійович, коли добровольцем став на захист Батьківщини.
–Піду воювати, щоб це не довелося робити моїм дітям! – пояснив родичам свій вибір.
До лав української армії Андрій приєднався 26 травня 2023 року, проходив військовий вишкіл у Великій Британії. Саме там від англійських військових отримав свій позивний «Рембо» – за швидкість, блискавичну реакцію та винахідливість. Після повернення до України воював біля Мар’їнки, восени 2023 року отримав комплексне поранення. Пройшовши реабілітацію, Андрій Юрійович повернувся до своєї частини. На фронті виконував обов’язки навідника аеромобільного відділення. За час служби зарекомендував себе виключно з позитивної сторони, функціональні обов’язки виконував на «відмінно». Його завзяття, розум, хоробрість та боротьба за ідею викликали захоплення у багатьох, в тому числі й у побратимів. За словами військового керівництва, Андрій Мартиненко «мав добрий рівень мотивації до військової служби та професійного вдосконалення. Намагався підтримувати високий моральний дух у підрозділі, вникав у турботи оточуючих. З розумінням ставився до питань, що виникали та враховував їх. На критику та зауваження реагував адекватно, стійко переносив інтенсивні навантаження».
Під час спілкування з родиною Андрій намагався уникати складних тем, щоб не турбувати дорогих людей. 12 березня говорив з дружиною та повідомив, що вирушає з бойовими побратимами «на нуль», на завдання. Обіцяв подзвонити після повернення.
Свій останній бій воїн прийняв під Лиманом… Мартиненко Андрій Юрійович героїчно загинув 14 березня поблизу н.п. Терни Донецької області, внаслідок артилерійського обстрілу.
Плаче за сином Шосткинщина, у невимовній скорботі родина та друзі Андрія… Без батька залишилося двоє неповнолітніх дітей.
Віталій Вікторович Лисунко – головний сержант, командир танкового взводу. Героїчно загинув 10 березня під час виконання службових обов’язків на території Сумської області.
Чоловік з міцним характером, лідер, наполегливий і надійний, взірець дисциплінованості та працьовитості… Він був оптимістичною і життєрадісною людиною, ніколи не схиляв голови перед труднощами навіть у найскладніших обставинах… Саме таким запам’ятається наш земляк всім, хто знав його – родичам, друзям, бойовим побратимам.
Народився Віталій Вікторович 4 травня 1976 року в с. Ковтунове Шосткинського району. Хлопчик був молодшою дитиною в сім’ї, мав брата та сестру. Перші 8 років навчався в Шосткинській ЗОШ№ 9, а потім – у новозбудованій школі в рідному селі. З дитинства Віталій мав незвичне захоплення – цікавився історією зброї, виготовляв сувенірну зброю з великою майстерністю.
Професійну освіту Віталій здобув на базі колишнього ПТУ-13 (зараз – Шосткинський центр професійно-технічної освіти), отримавши професію токаря. З 1996 року був призваний на строкову службу до танкових військ. Після повернення на малу батьківщину вступив до Глухівського агротехнічного коледжу на факультет «Монтаж, обслуговування та ремонт електротехнічних установок» і отримав професію електрика. Значну частину життя Віталій працював у с. Ковтунове на місцевому агропідприємстві, потім присвятив себе будівельній сфері, створюючи затишок і красу помешкань.
Хвороба найріднішої людини (мами) змінила плани чоловіка і він змушений був повернутися додому, щоб допомагати рідним. Віталій ніколи не боявся і не соромився будь-якої роботи, завжди працював на результат. Порався по великому господарству, доглядав за свійськими тваринами та городом.
З 19 січня 2023 року Віталій Вікторович став на захист України, боронив рідну землю на Донецькому напрямку. Восени минулого року пройшов підготовку за суміщеним курсом командира танка. У вільну годину, при найменшій можливості намагався зв’язатися з рідними та заспокоїти їх.
–Наша остання розмова відбулася 9 березня… Моя душа передчувала щось недобре, але я відмовлялася вірити. Віталій сказав, що виїжджає з побратимами на бойове завдання і зателефонує, коли повернеться, – розповідає сестра Віра.
Віталій Лисенко загинув внаслідок авіаційно-бомбового удару, до останніх хвилин життя залишаючись вірним сином рідної України.
Схиляємо голови у пошані та скорботі. Світлий спомин про мужніх захисників України назавжди залишиться у наших серцях. Вічна пам’ять і слава полеглим ГЕРОЯМ!
Коментувати
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.