26 квітня 2024 року в районі населеного пункту Старомайорське на Донеччині загинув захисник України, солдат Олександр Петрович Редько. Йому було 40 років. За плечима Героя — непросте життя, сповнене втрат і випробувань, велика любов до футболу, мрії про родину та прагнення завжди залишатися людиною, на яку можна покластися.
Олександр Редько народився 24 жовтня 1983 року в селищі Вороніж на Шосткинщині. Життя змалку випробовувало його на міцність. Коли хлопчик був ще маленьким, помер його батько. Згодом Олександр пережив ще дві важкі втрати — смерть рідного брата Романа та мами.
Ці трагедії могли зламати людину. Але Олександр навчився долати труднощі, покладатися на власні сили й не втрачати внутрішнього стрижня. Він рано став самостійним, відповідальним і сильним духом.
Середню освіту Олександр здобув у Воронізькому НВК, після чого вступив до Київського національного університету будівництва і архітектури. Утім, особливе місце в його житті завжди посідав спорт, а найбільше — футбол.
Футбол Олександр полюбив ще в дитинстві. Не пропускав матчів місцевого «Цукровика», уважно стежив за грою земляків і мріяв одного дня самому вийти на поле у складі рідної команди.
Його мрія почала здійснюватися дуже рано.
У 13 років Олександр уже грав за дублюючий склад місцевої команди, а у 14 став її капітаном та одним із лідерів. Попри юний вік, він вирізнявся характером, відповідальністю та вмінням вести за собою інших.
Він прагнув перемоги, багато працював на тренуваннях, підтримував товаришів і ніколи не боявся труднощів. З роками футбол став для нього значно більшим, ніж просто захоплення. Це були тренування, матчі, команда, друзі та спільні перемоги.
Ті, хто знав Олександра у футбольному житті, згадують його як талановитого, наполегливого та надійного спортсмена.
«Завжди переживав за своїх друзів, був дуже доброю, порядною людиною. Користувався великою повагою друзів, учителів, тренерів. Був дуже відповідальною людиною, дуже гарною Людиною з великої літери!» — так згадують про нього друзі.
Таким Олександра пам’ятають не лише на футбольному полі. У дорослому житті він працював у будівельній сфері, де зарекомендував себе як висококваліфікований і сумлінний спеціаліст. До роботи ставився відповідально, прагнув усе виконувати якісно та не боявся складних завдань.
Водночас для тих, хто знав його особисто, найважливішими були зовсім не професійні чи спортивні здобутки.
Олександр був вихованим, чесним, порядним і справедливим. Спокійним та врівноваженим. Він не любив скаржитися на життя чи розповідати про власні проблеми. Багато переживав у собі, намагався самостійно долати труднощі й не обтяжувати ними інших.
За життя йому довелося пережити чимало болю, однак він не дозволив цьому болю змінити його ставлення до людей. Залишався добрим, уважним до друзів і відповідальним за тих, хто був поруч.
28 червня 2023 року Олександр Редько став на захист України. Він без вагань долучився до військової служби, маючи військове звання солдата та виконуючи обов’язки стрільця.
Він добре розумів, наскільки небезпечним є шлях, який обрав. Але залишався там, де був потрібен, захищаючи свою країну та людей.
За тиждень до загибелі Олександр приїздив до рідного Воронежа. Хотів побачити близьких, друзів, знайомих, поспілкуватися з людьми, які були важливою частиною його життя.
Він ще раз побував на рідній землі, яку так любив.
Це була його остання зустріч із домом.
У житті Олександра була кохана людина. Разом вони мріяли про майбутнє, про власну сім’ю, одруження, дітей. Це була проста, але надзвичайно важлива для нього мрія — прожити життя поруч із коханою людиною, створити родину, стати батьком.
Та здійснити її Олександру не судилося.
26 квітня 2024 року в районі Старомайорського Волноваського району Донецької області він загинув, мужньо захищаючи Україну від російських окупантів.
Йому було лише 40 років.
Олександр не встиг здійснити всі свої мрії. Не встиг створити сім’ю, стати батьком, прожити поруч із рідними та коханою людиною ще багато років.
Але він залишив після себе те, що неможливо виміряти роками життя, — добру пам’ять.
Пам’ять про хлопця з Воронежа, який у дитинстві мріяв стати професійним футболістом. Про юного капітана, який умів вести за собою команду. Про друга, який завжди переживав за своїх. Про відповідального працівника. Про людину, яка не звикла скаржитися й мовчки долала власні труднощі.
І про воїна, який у найважчий час став на захист своєї країни.
Олександр Редько прожив своє життя гідно. Любив футбол, друзів і рідний край. Мріяв про сім’ю. Не боявся труднощів. І коли настав час захищати Україну — не відступив.
Його життя обірвалося на війні, але пам’ять про нього продовжує жити у серцях рідних, друзів, земляків та всіх, хто його знав.
Світла пам’ять Олександру Петровичу Редьку.
Вічна слава Герою, який віддав життя за Україну.
Герої не вмирають.
Коментувати
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.