«Ми вийшли з вогню»: історія родини, яка вчиться жити заново в Шостці

Два місяці тому життя Наталії розділилося на «до» і «після». Того ранку в селі Пигарівка, неподалік російського кордону, все було спокійно. Наталія була вдома разом із двома онуками – 9-річним Колею та 12-річним Сашком. Тишу розірвало раптове дзижчання. За мить — вибух. Про це пише Норвезька рада у справах біженців в Україні.

Будинок спалахнув майже миттєво. У вогні й диму, серед уламків, Наталія інстинктивно накрила собою молодшого онука. Старший, Сашко, отримав поранення просто на порозі дому. Вибратися було майже неможливо.

«Вікна не піддавалися. Усе навколо горіло і руйнувалося», – згадує вона.

Попри це Наталії вдалося витягнути обох дітей через вікно. Але замість того, щоб тікати, вона повернулася назад у палаючий будинок. За документами. І за пам’яттю.

Серед вогню вона знайшла фотографію свого сина Олександра, який нещодавно загинув на фронті. За кілька секунд після цього будинок обвалився. Вона встигла вибратися. Без речей. Без дому. Але жива і разом з дітьми.

Родину евакуювали до Шостки на Сумщині.

«Ми вийшли з вогню», – каже Наталія. У цих словах – не лише про пожежу. У них – про втрату, страх і вимушений початок з нуля.

Після лікарні та кількох переїздів через обстріли вони опинилися в порожній квартирі. Там не було нічого – ані одягу, ані речей першої необхідності.

Першою опорою стала допомога від Норвезької ради у справах біженців (NRC) за фінансування Державного департаменту США. Завдяки екстреній грошовій підтримці родина змогла купити найнеобхідніше – одяг, побутові речі, базові речі для життя. Те, з чого починається відновлення.

«У нас не було нічого. Ця допомога дала можливість хоча б трохи оговтатися», – говорить Наталія.

Крок за кроком життя повертається. Наталія доглядає за онуками і допомагає їм навчатися онлайн. Їхня мама, Анна, знайшла роботу в місцевій лікарні. Тепер радість ховається в дрібницях: нова іграшкова машинка для Колі, тихі хвилини з морською свинкою для Сашка, відчуття даху над головою. Та біль нікуди не зник.

«Я хочу додому», – каже Наталія тихо. – «Але мені страшно повертатися».

І все ж у цій історії є те, що тримає їх далі. Можливість жити. Вчитися. Бути разом.

«У нас є де жити. Діти можуть навчатися», – каже вона. – «І за це ми вдячні».