Шосткинська волонтерка про страх, відчай і добро, яке завжди повертається

Наталію Ричкову багато хто знає у нашому місті через її активну громадську діяльність. Вона співзасновниця ГО «Чотири лапи», грумер, володарка розплідника тер’єрів та цвергшнауцерів. Окрім того ця жінка перемогла онкохворобу III стадії, всупереч тому, що лікарі ставили на ній хрест. На її чотирьох сотках квітнуть сотні видів троянд. З початком війни вона стала волонтером, та відкрила свій власний бізнес «Садовий центр». Але цього могло б і не статись, чому ШосткаNews.City дізналась у неї особисто.

Жива, емоційна і щира розмова на вас чекає у вигляді 1 епізоду подкасту “Життя ОДНЕ” на платформах: Anchor, Spotify.

– 24 лютого для кожного українця став переломним моментом у житті, згадайте той день.

– Я поїхала у відрядження до Ужгорода у великий розплідник хвойних рослин, щоб обрати найкращі рослини для парку ім. Івана Кожедуба. Пів на шосту мені подзвонила подруга і сказала: «Танки. У нас війна». Це була паніка. Ти не плачеш, як істеричка, але сльози котяться, бо ти не знаєш що робити, бо вдома діти з матір’ю, а ти за тисячу кілометрів. У Вайбері відкрили канал «Молнія», де кожну хвилину викладали новини, що і де відбувається. Приходить інформація про те, що підірвали наш міст і ти розумієш, що через Київ ти не проїдеш там ідуть бої, а там підірвали міст, потім приходить інформація, що Батуринського моста вже немає. Втрачається розуміння, як добратися додому.

Ми добирались додому чотири доби. І я дуже боялася, щоб Шостку не здали. Це був у мене такий панічний страх

Наталії на заправці довелось ледь не ставати на коліна і благати залити повний бак палива, щоб якомога довший подолати шлях, адже ліміт був лише 20 літрів на машину. За першу добу вона доїхала тільки до Хмельника. Їхати було складно через потік автівок, які виїжджали за кордон.

– Автівки їхали по зустрічній смузі і така, як я була одна на цій трасі. 80% дороги я їхала по узбіччю. Я відчувала поки їхала по правобережній Україні панічний страх, щоб не підірвали ці мости, бо тоді я не зможу доїхати до дому. Тільки перед Каневом траса стала не така завантажена. Я була трохи зла на цих людей, які тікали від війни, бо вони зайняли усі смуги й блокують проїзд, через що військові не могли швидко рухатись у бік східного кордону на зустріч ворожій техніці, де вони були потрібні. Коли ми вже доїхали до Канева і звертали з великої траси перше, що я побачила, це був жах: наша техніка і рашистська побита спалена, вона ще димілась і цивільні машини, це все ще було гаряче. Оці розстріляні заправки й всі крутять у скроні: «Куди ви їдете? Туди не можна, ви вже в окупації». І страх межує з відчаєм, але страх не за себе, а страх за дітей.Останні кількасот кілометрів по території Сумської області були найважчі і найстрашніші, через зруйновані мости та ворожі блокпости.

Перший російський блок-пост на них чекав у Білопіллі

– Ми їхали полями, і зараз я там точно не проїхала і було все страшніше і страшніше, тому що по дорозі траплялось дуже багато розстріляних автівок цивільних.

На першому блокпосту їх зустрічали буряти, провели повний огляд автівки, попитали куди й звідки їдуть, домовились говорити, що з сусіднього села повертаються до дому. Їх пропустили. На блок-посту під Путивлем на людей вже направили автомат і Наталія бачила, як зовсім молодий окупант звів курок і взяв її на приціл.

– Я подивилась і кажу: «Цілитися в жінку, як не соромно». Страху не було, не знаю, така в мене доля.

Вони доїхали до Глухова, побачили наші блокпости і наші прапори.

– Це було таке піднесення, гордість, що тут Україна і тут наші прапори. Побачили там, де залізничні колії, було послання для росіян, куди їм треба рухатись. І це так підняло наш дух. Бо коли я їхала до дому, я розуміла одне, якщо Шостка вже під окупацією Росії, то я тут жити вже не буду, в цьому хаосі. І я дуже боялася, щоб Шостку не здали. Це був у мене такий панічний страх.

Шостка була в облозі, назрівала гуманітарна криза: відсутність постачання продуктів харчування, ліків, палива

У Наталії окрім двох дітей ще купа собак.

– Ми ж українці трохі запасливі, є навколишні села, тому голодні ми не залишимось. У кожного дома є закрутки, думаю місяць-два ми б точно протримались. Мене це не зовсім лякало, але у мене багато собак і була така ситуація, коли мої чемпіони їли картопляне лушпиння тиждень. Нічого старшного всі вижили.

Не встигла оговтатись після повернення до дому і вже розгорнула волонтерську діяльність

– Треба налаштовувати життя цієї миті, в цю секунду. Підприємці об’єдналися і я також і ми створили волонтерський центр «Шостка».

– Ми почали думати про те, що ми можемо зробити для міста. В першу чергу це була оборона. Ми збирали пляшки, були люди, які робили бандеросмузі. Робили їжаки, збирали одяг. Дуже багато роботи було зроблено і для цього потрібна окрема розмова. Коли ми були в облозі, нам дуже допомогала західна Україна. Мені дуже став у нагоді мій досвід логіста, коли я працювала у приватній фірмі.

Наталія особисто вийшла на очільників Львівської, Закарпатської та Івано-Франківської області. У Шостку доправляли фури, волонтери мали заплатити за солярку, на яку вони збирали кошти. Їхати у місто, що знаходитьбся в облозі ніхто не хотів, тому працювали через склад у Ромнах, які не були в окупації. Там розвантажувались і звідти вже шосткинці забирати гуманітарну допомогу і везти до дому.

Найскладнішими були 75 кілометрів від Ромнів до Конотопу. Особисто Наталія і ще декілька волонтерів за допомогою наших військових, які надавали певну інформацію, про переміщення ворожої техніки, мали змогу у березні возити допомогу.Треба було просто встигнути проскочити, поки не було рашиських танків, щоб не потрапити під обстріл.

– Це 20-30 хвилин. Ми під’їжджали, нам кажуть: “Можна”. Перехрестилися і знаєте, я цю фразу ніколи не забуду: «150 і не обертатися». Дорога розбомблена, величезні вирви від вибухів, техніка розбомблена, обочина замінована, розстріляні автівки. Цього не знає майже ніхто, але таких рейсів було багато. Першу допомогу, коли ми почали роздавати, місто ще було в облозі. Ми жартували, що коли закінчиться війна, кожний на свою автівку наклеїть зірочку, скільки було таких бойових виїздів.

– Я думаю, після війни ми почуємо багато таких історій про героїзм, про який люди нічого не знали, але про це треба говорити, можливо це когось надихне.

Це моя черга віддавати добро

Наталія згадала випадок, коли боролася з онкохворобою і був оголошений збір коштів, як люди їй допомогли: «Мені за добу люди назбирали третину суми на операцію, після того, як ми зробили пост з проханням про допомогу. Це було майже сім років тому. І це моя черга віддавати добро”.

Попри війну Наталія не побоялась відкрити власний бізнес «Садовий центр», де продає декоративні рослини

– Ворог відступив, нам стало усім трохи легше. Торік я багато вклалася в розвиток, але цього не видно, бо це все на ділянці землі у Маково, там висаджено майже три тисячі кущів троянд, стільки ж лаванди й інших рослин. І перша причина, чому я відкрила центр, це, тому що рослини укорінюються і їх потрібно зараз викопувати й реалізувати, а друга, ну не можна стояти на місці. Я вважаю, що це мій вклад у майбутнє.

– Попри війну люди телефонують приїжджають у село і купують рослини і це мене надихає. Попри складне фінансове становище, бо дехто втратив роботу, попри втрату надії, відчай, я відокремлюю для себе людей, які як і я вірять.

– Для мене віра це головне. У мене немає сумніву, що ми переможемо, що ми розквітнемо і станемо взірцем для всіх країн. Я не перестаю дивуватися мужності і хоробрості наших людей, ми вже зараз взірець для інших. Мене це так надихає. Я вам більше скажу, я заклала нове поле, знову розмножила рослини.Я не зупиняюсь, треба йти далі, треба працювати на благо країни, на благо міста і тих людей, які цього потребують.

– Треба вірити в добро, вірити в себе, вірити в дива. Погляньте навколо: коли ми були в окупації, нам допомагала західна Україна, тепер ми звільнені і вже ми допомагаємо збираємо гроші, речі доправляємо на деокуповані території: Лиман, Ізюм. Це якийсь коловорот добра. Ця віра і любов до життя, вона стимулює. Як можна опустити руки, коли приходить людина, бере ковдру і зі сльозами на очах каже дякую, ну як можна опустити руки?

– Це кожного дня, якесь диво, ти не очікуєш, а воно відбувається у твоєму житті. Я зараз радію життю, дякую ЗСУ і Богу, що у мене є цей ранок.

Жива, емоційні і щира розмова на вас чекає у вигляді 1 епізоду подкасту “Життя ОДНЕ” на платформах: Anchor, Spotify.

Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу і Федерального Міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ). Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу і Федерального Міністерству економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).