Вона мама п’ятьох синів. Народилася, виросла і мешкає у селищі Вороніж Шосткинської громади. До 2017 року працювала перукарем і разом з чоловіком виховувала дітей. Її життя повністю змінилося після того, як прийняла рішення стати військовою. А наважилась на це, коли до рідного селища на пункт постійної дислокації прибув 13 батальйон 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені Івана Виговського.
– Це було за позовом серця. У мене сини, я вирішила показати їм приклад, – пояснює жінка.
Наталія Любива пройшла військовий вишкіл у навчальному центрі «Десна», отримала звання старшого солдата, стрільця, помічниці гранатометника. Після чого її направили в зону АТО, в Луганську область, селище Новотошковка. У 2017 році це була прифронтова територія, з так званою, ЛНР.
–Спочатку було тяжко. Тяжко фізично, але морально – це просто, як адреналін, він надавав сили. Багато часу нам не давали втягуватися, треба було швидко перебудовуватися. Нам зразу сказали: «Немає жінок в армії, немає чоловіків, всі – бійці“.
Діти залишилися вдома з татом і бабусею, а Наталія несла службу на позиції «Карпати», стояла на посту в повній екіпіровці. Бронежилет важить до 20 кілограмів.
-Зразу, навіть, підняти його не могла. Коли приїхала на позицію, мені хлопці допомагали одягати. А потім вже ходила, як у жилетці, навіть не помітно.
ФРОНТОВИЙ ПОБУТ
У вільний час пані Наталія намагалася побалувати чоловіків чимось смачненьким. Зізнається, що їй подобається готувати, тому й у польових умовах у неї виходили смачні борщі, тушковане м’ясо, навіть випічка.
–Хлопці говорили: «Як дома побував». Навчилася навіть піцу на пательні робити.
Згадує, як святкували Пасху на кордоні. Місцеві жителі принесли військовим і паски, і крашанки. Капелан все посвятив.
–Коли знаходишся у колективі більше часу ніж вдома, він стає, як родина. На свята обов’язково щось готували, намагалися хоч якось відволіктися.
Наталія розповідає, як прилаштовувалася жити в екстремальних умовах, в бліндажі. Взимку, коли були морози, не могли довезти воду, брали відро снігу, ставили на буржуйку. Хлопці зробили лазню, саморобну піч. Влітку спека, а навесні все затоплювало.
–У берцах неможливо було пройти. Одягали гумові чоботи вище колін. Влітку, коли пройде дрібний дощ і пил від териконів, земля зразу налипає. Така, як пластилін і просто водою її не відмиєш, приходилося відбивати або, коли засохне – відчищати.
На позиції були часті обстріли. Адже селище Новотошковка було майже на лінії фронту.
–Мене питали: «Тобі страшно?», я відповідала: «Ні». Мені говорили, що не бояться тільки дурні. Можливо тоді ще не розуміла. В основному обстрілювали з крупнокаліберного. Бувало і снайпера працювали.
ПСИХОТЕРПІЯ НА ВІЙНІ
У пані Наталії на руці татуювання сови. Говорить, що зробила тату у Торецьку (Бахмутський район, Донецька область) в подарунок собі на день народження.
–Потім почала збирати усяких сувенірних, іграшкових совенят. З мене сміялися й говорили, що тобі ще живої не вистачало.
І якось під ранок, коли стояли на посту, побачили сову, яка зачепилася крилом за проволоку. Наталія зняла пташку. Виявилося, що у неї майже повністю перерізане крило. Жінка посадила сову у коробку і повезла до ветеринара у Торецьк. Виходила пташку. Назвала її Сонька. Вона жила у клітці з ними на позиції. Потім сталося нещастя.
–Як раз перед самим виходом. Треба було звільняти приміщення, щоб новоприбулі хлопці могли переночувати, прийшлося клітку виставити у передбанник. Зранку побачила, що клітка була у крові. Напевно, якийсь кіт намагався її дістати і вирвав кусок м’яса на боку. Ми вже не змогли Соньку виходити. Там на клумбі й поховали.
Потім, коли стояли на блок-посту, Наталії подарували маленького, рудого цуценя.
–Він взагалі нікуди не відходив від мене. Залазив на дах і якщо хтось йшов – починав гавкати. Відчував обстріли і зразу ж ховався. Коли нас перекинули з блок-поста на позицію, прийшлося його там залишити охоронцем.
Коли були вже у Гончарівці, на Луганщині, на позиції була собачка Машка.
–Спочатку якось просто: собачка, собачка. Потім вона приповзла поранена. Уламок увійшов у стегно і вийшов через лопатку. Ми з командиром її виходили. Я тримала, він уколи робив, перев’язки. Потім через якийсь час вона прибігла з простріленою лапою. Прийшлося шини накладати. Якось так вийшло, вона до мене прив’язалася, я – до неї. Забрала, вона зараз в мене дома.
24 ЛЮТОГО 2022 РОКУ
Перший день повномасштабної війни застав Наталію Любиву у лікарні в Шостці. Як тільки виписали, вона зразу ж пішла у військкомат. Наталію записали у роту охорони у Шостці, так як доїхати до своїх у перші дні війни було неможливо. На дорозі стояли російські блок-пости. Тільки через місяць Наталія дісталася до свого взвода.
– Нас перекинули ближче на кордон. Наш взвод стояв, а через річку – росіяни. Практично щодня були обстріли… Потім нас перекинули у Донецьку область. Ми проїхали Бахмут і нас відправили під Попасну.
БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ
Коли брали висоту, росіяни почали крити з тяжкої артилерії.
– Нас крили з тяжкого, ми навіть не могли відповісти. Коли вже відходили, і вертоліт був, і танк працював, і міномети. Почалося зранку і до вечора. Ми відходили по посадці, нас постійно накривало. Тоді були і двохсоті, і багато трьохсотих. Найскладніше було пережити першого двохсотого. Я раніше з таким ніколи не стикалася
У цьому бою Наталія отримала поранення. Згадує, що спочатку був удар, потім вибух.
– Це було якесь диво. Не один уламок не влучив. Була ударна хвиля, відкинуло. Я впала спиною на уламок дерева. Якби не броня, я б там залишилася. Спочатку на якийсь час темно, а потім відкриваю очі – все сиплеться. На адріналіні, все ж таки, дійшли до кінця посадки.
Але ще довго до них не могла доїхати техніка, щоб забрати. Потім, все ж таки, нашим бійцям вдалося прорватися.
– Самих тяжких відправили, а командир і ще декілька хлопців залишилися. Вони чекали майже ніч, щоб їх звідтіля вивезли. Коли я була вже у госпіталі, дізналася, що командир загинув. Найскладніше – це губити побратимів. Це саме жахливе. Тяжко згадувати…
ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
Після довготривалого лікування, реабілітації Наталія Любива комісувалася. Зараз знаходиться вдома з дітьми. Найбільше маминої уваги потребує менший син. Старший виїхав у Норвегію.
– Виїзд йому оформили через волонтерів. Там він навчається і проживає. Обов’язково необхідне знання англійської мови. Стасик наполегливо її вивчає. Надсилав фото, природа дуже гарна. Єдине – дуже холодно, але йому це подобається.
На питання, що надихає і підтримує в житті, пані Наталія відповіла: «Діти і віра в нашу Перемогу».
Коментувати
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.